Євген БУКЕТ

9 березня 2010 року батьківщина Тараса Григоровича Шевченка наповнилася помаранчевими прапорами. Моринці й колишня Керелівка (нині — Шевченкове) Звенигородського району на Черкащині зустрічали Віктора Ющенка. Найчисленнішим було партійне представництво на чолі з головою Ради "Нашої України” Вірою Ульянченко. Були й віце-прем’єр уряду Юлії Тимошенко Іван Васюник, міністр культури і туризму Василь Вовкун, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко, народні депутати Володимир Карпук, Андрій Парубій, Микола Кульчинський, Зіновій Шкутяк, Станіслав Аржевітін, Микола Мартиненко, Петро Ющенко, Іван Заєць, Оксана Білозір, Євген Гірник, а також Юрій Єхануров, Володимир Огризко, Іван Плющ, Ірина Ваннікова та інші.

Є. Букет та І. Плющ, 9.03.2010 р.

Ющенко прилетів до Моринців на ґвинтокрилі, як завжди спізнившись на годину. В очікуванні його люди пританцьовували під спів Черкаського народного хору і записи популярних виконавців. Святково-ностальгійна атмосфера майдану тішила і водночас засмучувала, адже дійство було своєрідним прощанням із "помаранчевою п’ятирічкою”.

9 березня ц.р. Є. Букет подарував В. Ющенку "Грузецькі оповідки"

Якось сумно було слухати і виступ третього Президента України Віктора Ющенка. Він, як завжди, говорив правильні речі — про Шевченка, демократію і європейські цінності. Але в його голосі не було піднесення, здавалося, що йому навіть соромно за нереалізовані обіцянки. Віктор Андрійович учергове висловив упевненість у своїх поглядах: "Я переконаний, що ці погляди виведуть націю на новий щабель розвитку”. Але відкритим так і залишилося питання — чи розуміють його погляди люди з найближчого оточення, члени партії "Наша Україна”, консолідації якої Віктор Ющенко вирішив присвятити свій час у найближчі роки? Останні вибори засвідчили, що його розуміли протягом 5 років лише 6 % українців. Людям нині чомусь потрібен диктатор. Це глибоке розчарування…
З одного боку, розчарування народу, який остаточно втратив здатність довіряти владі, з іншого — Ющенка, до якого, мабуть, нарешті дійшло, що вся та помпезність, яка супроводжувала його під час передвиборчої кампанії — штучна. Що й половина з тих людей, яка стоячи вітала Президента під час агітаційних виступів, вже давно не сприймала його як кандидата на цю посаду.
9 березня в Моринцях зібралися ті, для кого Віктор Андрійович Ющенко не лише залишається, а й надалі буде видатним державним діячем, символом сподівань і еталоном "лідера європейської країни”. До цього рівня Україні та її населенню потрібно рости ще принаймні років з 20. Але ж так хотілося, щоб це трапилося одразу після перемоги Майдану! Чи можливим був такий варіант і чи є провина третього Президента України в тому, що цього не сталося?

Під час поїздки на Чернігівщину, квітень 2004 р. Тоді відбулося знайомство В. Ющенка та Є. Букета

Мені завжди здавалося, що Віктор Андрійович під час свого перебування на найвищій державній посаді слабко орієнтувався в тому, що відбувається. Він діяв на перспективу, закладав фундамент духовних цінностей, відроджував історичні пам’ятки. Але чомусь найважливіші для сьогодення укази підписав лише за кілька днів до передання булави. Крізь призму засобів масової інформації це виглядало, з одного боку, як спосіб бути чесним зі своїм сумлінням, з іншого — як "хуліганська” витівка, створення зайвого клопоту для наступника. Хоча це найвірогідніше було посланням Ющенка до майбутніх поколінь — черговим вектором розвитку української державності.
Я познайомився з тоді ще майбутнім Президентом в квітні 2004-го, незадовго до старту передвиборної кампанії. Тоді Віктор Андрійович вразив мене тим, що знав історію кожного населеного пункту на шляху з Києва до Батурина, куди прямував автобус з народними депутатами, представниками Чернігівського земляцтва і кількома просвітянами. Тоді я зрозумів, про яку Україну мріє ця людина. Про те, що Віктор Ющенко зможе стати Президентом, відверто кажучи, тоді мало вірилось, але тим більш щирими були прагнення захистити вибір-2004 на Майдані Незалежності. Я вірив йому тоді, вірю й зараз.

Під час поїздки на Чернігівщину, квітень 2004 р. Серед інших на цій світлині Віктор Ющенко, Іван Плющ, Дмитро Павличко, Іван Драч Павло Мовчан, Євген Букет

Для мене, як і для мільйонів моїх співгромадян, перемога помаранчевої революції назавжди залишиться перемогою кожного з нас. Це подія, що стоїть нарівні з визвольною війною Богдана Хмельницького, повстанням Семена Палія, Коліївщиною, визвольними змаганнями початку й середини ХХ століття, проголошенням Української незалежності. Помаранчева революція змінила країну. Україна-2010 це вже не Україна-2004. Уже немає тих загроз, що були п’ять років тому. І не буде. Хоч би хто мріяв про "реванш”…
Але побачити це можна тільки тепер. Багато хто усвідомить якою насправді стала Україна за ці п’ять років тільки згодом. Адже цінувати людину починаємо лише тоді, коли втрачаємо її. Досі не віриться, що Віктор Ющенко — вже частина історії державотворення. Але його місія виконана. Сподіваюся, що Віктор Андрійович теж не тішить себе ілюзіями. Його подальші кроки мусять бути зваженими і утверджувати позитивну суспільну думку про нього як першого дійсно народного Президента. Певен, через 20 років про його ідеї знову говоритимуть і наповнюватимуть їх реальним змістом.

З родиною Ющенків у гурті Київських молодих просвітян, 22.05.2004 р.

А поки що маємо Україну без Ющенка. Якою вона буде? Всі перебувають у стані очікування. Мені складно уявити, що Янукович надовго затримається при владі. Незрозуміле і політичне майбутнє "Нашої України”, яка місію свою виконала.
В Україні сьогодні народжується нова національна сила і якою вона буде — залежить від кожного з нас. Чи не зрадимо ми державотворчих прагнень попередніх поколінь і надбань "помаранчевої п’ятирічки”? Вірю і знаю — все буде добре, як заповідав Тарас Шевченко, як вірить Віктор Ющенко. Тому — вперед до майбутнього!

***

Мабуть не народилася ще в Україні людина, яка змогла хоч би дорівнятися до Тараса Шевченка у влучності, простоті й доступності оповіді. Що ж такого створив Тарас Григорович, у чому його неперевершена геніальність? На мою думку відповідь очевидна. Йому і тільки йому вдалося відобразити в художньому слові душу українця, менталітет нашого народу і життєві цінності строкатого люду України. Національну ідею в нашій країні не можна описати одним реченням, абзацом, чи бодай сторінкою тексту. Вона описана на 300-т сторінках Шевченкового «Кобзаря». Саме тому ця книга завжди була і буде сучасною, популярною. Її завжди потребуватиме українське суспільство, в ній шукатиме відповідей на майбутні виклики, адже Шевченкове слово в цій країні є еталоном правди. Воно відображає якою є і визначає якою має бути Україна.
На моє глибоке переконання, той хто не сприймає мешкаючи тут бодай кілька рядків із Кобзаря, не бачить в них себе або навколишньої дійсності є чужинцем на цій землі і рано чи пізно буде позбавлений права жити на ній. А для того, щоб краще зрозуміти інформацію, яку нам заповів Тарас Григорович, необхідно хоча б раз у житті відвідати ті місця, які він вважав святими – малу батьківщину – Моринці й Керелівку та місце спочинку – Канівські гори.
Я дуже шаную Шевченка – поета, художника, краєзнавця – всебічно обдаровану особистість. Але сприймаю його не як пророка чи ідола, а насамперед як людину зі складною і трагічною долею. Людину, яка найбільше в житті шанувала людяність, любила свій народ, була закохана в рідну землю. Тарас Григорович учив цінувати кожну людську особистість, її право на вільне життя і на вільні думки. В моєму житті його цінності є визначальними.