Незабаром в Макарові та Бишеві відбудуться краєзнавчі конференції. Нині дуже актуально відтворити неупереджений життєпис селищ і сіл району. Про краєзнавство, як базову галузь історичної науки спілкуємося з нашим земляком, постійним дописувачем районної газети, заступником головного редактора тижневика «Слово Просвіти», відповідальним секретарем Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Євгеном Букетом. Він – співавтор та автор двадцяти книжок, більшість яких присвячено історії Макарівського району.

Ви за освітою математик, що надихнуло Вас взятись за перо. З чого розпочалась Ваша творча діяльність?
Моя творча діяльність розпочалася ще в школі. В молодших класах під впливом відомого мультфільму «Тайна третьей планеты» я написав цілий цикл фантастичних оповідань про роботів з планети «Шелезяка». Після того, як я приніс їх до школи, директор – Людмила Семенівна Корбут, навіть подарувала мені загального зошита, щоб я продовжував писати. Проте письменника-фантаста з мене не вийшло. У середніх класах ми з однокласниками виготовляли газети. Думаю, що такі дитячі забавки були непоодинокими па початку 1990-х років.
Не можу однозначно відповісти хто і коли відіграв ключову роль для мого творчого натхнення. Напевно, батьки Василь Миколайович і Алла Михайлівна, які створили умови в родині, безумовно – вчителі, односельці, чарівна природа Грузького і нашої Макарівщини.
У школі я був відмінником, мені легко давалися точні і гуманітарні науки. Я ще застав когорту «старих» учителів Гружчанської школи, які на початках, у молодших класах прищепили любов до рідного краю, до пізнання, до наукового дослідження. В старших класах я вже чітко визначився, що найбільше мене цікавлять історія і математика. Певно, в цьому велика заслуга вчителів Ніни Іванівни Колосюк (історія), Антоніни Денисівни Новик, Ірини Станіславівни Ступак (математика), класного керівника Зінаїди Сергіївни Міщенко (українська мова і література), завуча Євдокії Іванівни Каран та багатьох інших.
Математичну освіту я отримав згодом у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка і зовсім про це не шкодую. До речі, у мене навіть є кілька наукових статей з математики.
Все у Всесвіті можна описати математичними формулами, історію теж. У своїх дослідженнях я намагаюся будувати логічні послідовності фактів, не розпилююся на емоції, намагаюся дійти до першоджерел. Думаю, з часом розроблю теорію дослідження історії математичними методами.
Якою була тематика перших краєзнавчих дописів?
Свій перший краєзнавчий твір я написав у восьмому чи дев’ятому класі і називався він «Легенда про грузецький замок і підземелля». Зараз його в доопрацьованому вигляді під заголовком «Скарб у підземеллі» можна прочитати в моїй книжці «Буслів суд. Грузецькі оповідки».
Поява цієї книжечки – не випадкова. Основа всіх цих історій – реальна, вони були мені знайомі ще з дитинства, їх я фіксував тоді у своїй свідомості і у своїх нотатках. У них, на мій погляд, закладена філософія нашого села. Але, звісно, це далеко не всі легенди, бувальщини і побрехеньки, які побутують у Грузькій. Ще один мій учитель, Борис Дмитрович Каран, знає таких історій, мабуть, не одну сотню. Думаю, з часом побачать світ «Байки діда Бориса» чи щось подібне. Обов’язково повертатимуся до цієї теми, адже в ній – основа буття кожного села, кожної громади та, мабуть, і джерело мого натхнення.
З чого взагалі виникає ідея щось написати? Звідки черпаєте інформацію для своїх робіт?
У моєму випадку це – потреба. Вона виникає з інформаційного вакууму. Коли є запитання на яке немає відповіді, виникає природне бажання дізнатися, а коли дізнаєшся – донести цю інформацію до потенційно зацікавленої аудиторії. В цьому сенс моєї діяльності і як краєзнавця, і як журналіста, заступника головного редактора тижневика «Слово Просвіти», і як громадського діяча.
Слід розуміти, що краєзнавство – це не лише історія. Це і географія, і мемуарна література, і спілкування, і розуміння оточення. Іван Якович Франко ще в ХІХ столітті дав таке означення цьому явищу: «Краєзнавство – це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму». Є кілька загальновідомих джерел для зібрання краєзнавчої інформації. Це розповіді очевидців подій, публікації в періодичних виданнях, раніше опублікована література (нині в цифрових бібліотеках в інтернеті можна віднайти книжки, починаючи з ХVIII століття) і архівні рукописні фонди. Все – загальнодоступне. Потрібно лише примусити себе почати, а далі все буде складатися, мов пазли.
Що стало передумовою написання історій Грузького та інших населених пунктів нашого району?
На першому курсі університету ми складали іспит з історії України. Для отримання п’ятірки «автоматом» достатньо було підготувати доповідь на студентську наукову конференцію. Мої одногрупники пішли до бібліотеки, щось там попереписували з книжок і отримали оцінки. Мене це обурило. Я тоді вважав і вважаю нині, що переписувати з чужих книжок власну працю – не коректно, адже в українській історії ще дуже багато «білих плям». Коли на іспиті сказав це викладачеві, теж отримав оцінку «автоматом», але четвірку. І запитання від викладача – а яку пляму ти міг би «зафарбувати»? Найближчого ж літа вирішив – я напишу історію рідного села.
Відтоді минуло вже більше десяти років. За цей час вже побачили світ окремими книжками історія Грузького (2001), Козичанки (2003), Комарівки (2004), Колонщини (2008), Ясногородки (2010). Загалом у мене вже 20 книжок, шість вийшли друком тільки цього року. Незабаром з’явиться ще одна – про історію грузецької православної громади. Кожна книжка для мене – це етап і в краєзнавчій роботі, і в житті. Взагалі мій творчий старт був не з газет, не з наукових статей, а з книжки про рідне село. Все інше прийшло потім.
Найбільшою життєвою «школою» для мене стала робота над «Нарисами з історії Макарівського району». В цьому процесі у мене з’явилися і справжні побратими, і недруги. Комусь було вигідно «звалити» всю організаційну роботу над книгою на 20-річного студента, який три роки безкоштовно «бігав» по району, архівах і видавництвах, а потім ще й отримав «на горіхи» через нехлюйство і амбіції тодішніх чиновників…
Історія створення «Нарисів…» заслуговує окремої розмови. Я щиро люблю землю своїх предків, свій рідний край, тому роботу зробив чесно, моє сумління чисте. Але для мене і досі залишається загадкою, чому деякі «дослідники» вважають окремі краєзнавчі джерела своєю приватною власністю? Кожна людина нині може піти до бібліотеки, до архіву, взяти літературу, документи і виписати звідти потрібну інформацію. Перелік цих джерел не настільки великий, як хотілося б. До того ж, головна мета краєзнавства – розповісти людям правдиву історію їхніх пращурів, а не сховати її в шухляду!
У «Нарисах…» тоді вдалося опублікувати всі напрацювання краєзнавців Макарівського району з загальної історії краю. Це був своєрідний підсумок попередніх років нашої роботи, але книга й досі лишається актуальною. Крім того, саме це видання згуртувало краєзнавче ядро Макарівщини.
І досі мені дякують, навіть зовсім сторонні люди, за цю працю. Нині на «Нариси з історії Макарівського району» посилаються історики в наукових статтях, «Довідник з історії України», який видає Академія наук України, міжнародна інтернет-енциклопедія Вікіпедія. Ця книга – в основі нещодавно виданої «Українським видавничим консорціумом» двотомної «Історії міст і сіл Київщини». Тож, мети досягнуто.
Ви займаєтесь дослідженням родоводу Букетів. Чи дослідили Ви ще якісь прізвища?
Пізнання починається з тебе і закінчується тобою. Навколишній світ ми сприймаємо через призму власної свідомості. Краєзнавство покликане допомогти людині зрозуміти найближче оточення, середовище, в якому вона існує. А в основі краєзнавства – пізнання людини, її роду, її витоків.
Минулого року я вже розповідав у «Макарівських вістях» про те, як Букети працювали над історією свого роду. Книжка «Наше прізвище Букет» відтоді отримала чимало схвальних рецензій, увійшла до спеціалізованих генеалогічних фондів і реєстрів. Звісно, окрім Букетів, я дослідив і інші гілки власного родоводу. В Грузькому це Дяченки, Яценки, Гусаки, Свертоки, Дорошенки, Піхури, в Комарівці – Боруки, Литвини, Кучеряві. Також я робив окремі дослідження родоводів Петрусів, Яремчуків, Забишних. Це все селянські роди, їхні корені сягають початку XVIII століття. В книжці «Наше прізвище Букет» досліджена етимологія 86 корінних грузецьких прізвищ. А взагалі в столичних архівах є в наявності генеалогічні фонди по кожному населеному пункту району від 1795 року.
Нині в «Макарівських вістях» друкуються уривки Вашої історії про Івана Бондаренка. Звідки Ви брали цю інформацію, скільки часу зайняла робота над книгою?
Ще в шкільні роки я прочитав книжку Петра Сиченка і Віталія Кулаковського «Ой гук, мати, гук», яка була присвячена нашому славному землякові. Вона мене захопила, тоді все написане в ній сприймалося «за чисту монету». І, як виявилося, не тільки мною. Проте, «Ой гук, мати, гук» - художній твір, героями якого є лише частина реальних осіб, а ланцюжок подій, що описаний у книжці, взагалі немає нічого спільного з реальною Коліївщиною.
Іван Бондаренко – єдиний із головних отаманів (полковників) Коліївщини, до якого у істориків минулого чомусь «руки не доходили». І не дивно, адже його постать не вкладається у жоден із загальноприйнятих «міфів» про це повстання. Бондаренко розпочав свою діяльність уже тоді, коли головних ватажків Залізняка і Гонту захопили московські регулярні війська. Тож він єдиний відкрито воював проти москалів. Крім того, поляки і євреї повністю залишили територію сучасної Макарівщини ще за кілька тижнів до початку повстання, тож козаки йшли нашими селами переможним маршем. Основу армії повстанців складали не селяни, а надвірні козаки шляхетських замків (польська назва – колєї). Звідси насправді походить і первісна назва повстання – Колійщина – повстання надвірних козаків.
Цікаво, що саме Коліївщина, як остання спроба відновлення української козацької республіки, утвердила основні принципи української державності, які актуальні донині: власне військо, помісна церква, місцеве самоврядування (громада). У перших розділах моєї книжки якраз і розповідається про ідеологічну основу і історичні передумови повстання, про гайдамацький рух і його вершину – Коліївщину.
Далі – та частина, яка зараз друкується в «Макарівських вістях». Це реконструкція історичної постаті Івана Бондаренка на основі судових справ та інших документів періоду останніх років існування Речі Посполитої, які я опрацював у Києві, Черкасах та Львові. Окремими розділами подано постать ватажка в українському фольклорі та польській мемуарній літературі. Чільне місце відведене спростуванню «міфів» ХІХ і ХХ століття про повстання загалом і ватажка зокрема. Завершується основний розділ книги вшануванням пам’яті Івана Бондаренка в сучасній Україні, де, зокрема, подано і кращі літературні твори, надіслані на конкурс до 265-річчя від дня народження Івана Бондаренка.
У довідковій частині книги, над якою я працюю зараз, буде представлено детальну історію населених пунктів, в яких діяло військо Івана Бондаренка від часу їх заснування до 1768 року. Більшість із них – це села сучасної Макарівщини. Основна частина цих нарисів сформована з невідомих раніше широкому загалу архівів Речі Посполитої. Більшість сіл Макарівщини, виявляється, давніші, ніж раніше вважалося. На краєзнавчій конференції в Бишеві, яка буде присвячена 430-річчю надання містечку магдебурзького права, я буду виступати з доповіддю «До проблеми датування появи населених пунктів на території Макарівського району в дохмельницький період», де подам зведену інформацію про зроблені відкриття.
Над книжкою про Івана Бондаренка я працюю вже півтора роки, роботи ще мінімум на півроку, лише тоді я зможу повноцінно взятися за наступний проект.
Що можна сказати про розвиток краєзнавчого руху в Макарівському районі?
Історія наших сіл надзвичайно цікава і самобутня. Є багато унікальних матеріалів. Так, ґрунтовні роботи краєзнавців минулого століття про Новосілки, Мар’янівку, Мостище, Красногірку, Чорногородку, частково Лишню, Яблунівку, які відомі мені дають змогу найближчим часом видати історії й цих сіл. Тут усе залежить від бажання громади.
Процес повноцінного дослідження історії села займає в середньому два роки постійної роботи, тому одна людина, чи навіть кілька – на район замало. Дуже важливо, щоб на місці була людина, яка візьметься за цю справу. В краєзнавстві важливо, щоб історію писали люди, які мають духовний зв’язок з тим чи іншим селом. У цьому процесі я можу надавати консультації, виступити науковим редактором, чи написати передмову. В останні кілька років я намагаюся залучити до краєзнавчого руху якнайбільше нових людей. У мене вже є двоє «учнів», які почали займатися дослідженням історії своїх рідних сіл.
Від осені минулого року я є відповідальним секретарем Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Сьогодні членами спілки на Макарівщині є Надія Василівна Ащенко, Діна Свиридівна Нетреба, Валерій Вікторович Обухівський, Любов Миколаївна Шамота, Петро Йосипович Сухенко, Ігор Леонідович Годенков, Віталій Анатолійович Гедз. Кожен з них – справжній подвижник, чудовий фахівець своєї справи, а найголовніше – прекрасна людина. Нас об’єднує творчість і бажання працювати задля процвітання Макарівщини. Ми відкриті для всіх, хто має бажання долучитися до краєзнавчого руху. Думаю, цьому сприятимуть краєзнавчі конференції 25 листопада в Макарові і 9 грудня в Бишеві.
Від 2002 року про Вас заговорили в районі, як про лідера молодіжної організації «Молода Просвіта». Згодом навіть була рубрика в «Макарівських вістях», яку Ви вели. Чи співпрацюєте Ви нині з «Молодою Просвітою» і що в житті дало Вам членство в цій організації?
Завдяки Молодій Просвіті я знайомий з багатьма діячами нашої держави, навіть з екс-президентом Віктором Ющенком. До кінця минулого року був помічником-консультантом народного депутата України Юрія Гнаткевича. Можливо, колись зроблю добірку світлин з відомими в Україні людьми, з якими перетиналися шляхи мого життя. Але «Молода Просвіта» – це молодіжна організація, всі з часом дорослішають, тож від 2008 року я припинив у ній членство. Нині працюю у структурі Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке очолює народний депутат України Павло Мовчан.
Кого Ви вважаєте своїми творчими наставниками і побратимами?
Вважаю подарунком долі можливість плідно співпрацювати протягом останніх кількох років із нині, на жаль, покійним головою Національної спілки краєзнавців України Петром Тимофійовичем Троньком – справжньою людиною-легендою. У своїх роботах намагаюся дотримуватися засад його школи і знаходжу підтримку науковців. Я активно співпрацюю з багатьма краєзнавцями Київщини. Серед них можу назвати Григорія Савченка – професора КНУ ім. Т.Г. Шевченка, Володимира Перерву, Євгена Чернецького, Івана Доцина, Анатолія Шафаренка, Наталію Булаєвську, нашу землячку Ларису Віталіївну Кулаковську. Окреме почесне місце у моєму житті належить моїм дорогим землякам з Макарівщини. Спілкування з ними – найбільший скарб, адже справжнє знаходиться саме тут, на рідній землі, а не в бетонних джунглях мегаполісів.