Сьогоднішня розмова з ним, зокрема, - про краєзнавство як дослідницьку галузь, але, звісно, - не тільки про це.

- Цікаво, де Ви народилися, виросли, навчалися?

- Народився в Києві, але дитинство й шкільні роки минули в рідному селі моїх батьків – Грузькому, що в Макарівському районі на Київщині. Там я закінчив загальноосвітню школу й одразу ж вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на механіко-математичний факультет, який закінчив 2004-го. Три роки викладав математику в одному із столичних вузів, нині - заступник головного редактора газети «Слово «Просвіти».

-           Як поєднуються в одній особистості точна наука - математика і виповнені емоціями будні журналіста й краєзнавця?

-           Дуже гармонійно, як на мене. Знання математики допомагає мені точно й лаконічно формулювати думку, логічно вибудовувати послідовність історичних подій. А людське життя – минуле й сучасне – це незоране поле для досліджень і відкриттів, на відміну від математичної науки.

-           Євгене, коли ви зрозуміли, що дослідження історії рідного краю – ваше покликання?

-           Ще під час навчання в школі я цікавився місцевими оповідками й легендами, яких не бракувало в Грузькому. Адже наше село – один із центрів гайдамацького руху, батьківщина ватажка Коліївщини Івана Бондаренка. Проте, серйозно зайнятися дослідженням історії рідного краю я вирішив на першому курсі університету. Спочатку це була суперечка з одногрупниками на предмет унікальності матеріалу, зібраного про історію окремо взятого населеного пункту. «Це буде оригінальне дослідження, яке не можна знайти в інших книжках» - вирішив я, і щоб довести це собі й друзям заходився на канікулах збирати матеріали з історії рідного села Грузького. Так і почалося – спілкування зі старожилами, робота в бібліотеках і архівах, систематизація матеріалу. Коли робота добігала кінця, я зрозумів, що це – моє покликання на все життя і що «Історія українського села Грузьке» - це лише початок.

-           «Історія українського села Грузьке» - назва вашої першої книжки. Яким був шлях від її написання до виходу в світ і яке враження вона справила на читачів?

-           Спочатку я не думав про те, щоб видати книжку, але коли склав докупи зібрану за півроку інформацію (а саме стільки часу знадобилося мені у 18 років, щоб опрацювати всі, на мій погляд тоді, доступні матеріали), мета вималювалася сама собою. Батьки та родичі були моїми першими критиками й спонсорами. На свято Храму, 21 листопада 2000 року, в Грузькому відбулася презентація. 30 примірників для неї виготовив власноруч мій дядько Микола Миколайович Букет у Фастові. Поява книжки про село була надзвичайною подією для його мешканців. Її тоді передавали із рук у руки, читали-перечитували… Попит на книжку був грандіозний – люди дякували й неодмінно хотіли придбати. Довелося перевидавати, хоча заможного мецената знайти тоді не пощастило. Грошей виявилося лише на 100 примірників. Мій батько вклав у це місячну зарплатню. У липні 2000-го видання офіційно побачило світ у видавництві «Логос». Мала книжка лише 48 сторінок і формат А4, проте за кілька місяців розійшлася до останнього примірника. Якось в одній сільській господі я побачив таку картину: моя книжка стояла на поличці поряд із вазою з гвоздиками, а над нею височіли ікони, обрамлені вишитим рушником.

-           Історія рідного села була написана. Що далі? Які події чи люди вплинули на вас, спонукали до нового витка творчості?

-           Знаковою подією свого життя я вважаю знайомство з художником Анатолієм Марчуком – нині заслуженим художником України, відомим меценатом і громадським діячем. 2001 року він запропонував мені написати історію Козичанки – його рідного села, що знаходиться поруч з моїм. Майже два роки ми разом збирали матеріали, редагували їх. Книжка «Козичанка» в серії «Історія українського села» побачила світ у травні 2003-го. Це була моя перша професійна монографія. Анатолій Петрович часто згадує, що над історією Козичанки працювало 15 чоловік – художники, редактори, коректори тощо. А скільки цікавих знайомств, інтерв’ю на радіо й телебаченні, публікацій у газетах відбулося тоді в моєму житті з легкої руки Анатолія Петровича. Лишень уявіть собі, що то було для сільського хлопчини! Він долучив мене до світу мистецтва, спонукав писати в газети, привчив до щоденної творчої праці. Ми й досі з ним товаришуємо, працюємо пліч-о-пліч. Творча енергія й ентузіазм Анатолія Марчука просто вражає. Він заряджає ним багатьох людей навколо. Для мене ж Анатолій Петрович є наставником, духовним батьком, якщо можна так сказати.

-           Відтоді минуло вже більше п’яти років. Євгене, ви стали відомим у районі дослідником, про вас знають і за його межами. В чому полягає в наш час, на вашу думку, актуальність і перспектива краєзнавчих розвідок?

-           Люди нині повертають утрачений зв’язок з пращурами, прадавні звичаї і традиції, намагаються зрозуміти себе через свої корені. Тому краєзнавство актуальне насамперед тим, що допомагає усім нам побачити і збагнути, чиї ми нащадки, якими стежками ходимо, де живемо. Людина не може стати патріотом своєї країни, не знаючи історії краю в якому живе. Відкриття призабутих сторінок минувшини малої батьківщини спонукає нинішніх її мешканців до трудових і творчих звершень, дарує снагу, щоб зробити свій внесок у літописну скарбницю краю. В майбутньому краєзнавча інформація допоможе в розбудові туристичної інфраструктури, культури, освіти, навіть бізнесу. Головне – щоб люди зрозуміли унікальність землі, на якій живуть, і тоді не буде меж для лету фантазії, як творчої, так і виробничої.

-           Що було зроблено вами в рідному Макарівському районі, окрім вже згаданих книжок?

-           У серії «Історія українського села» вийшли друком ще дві книжки «Комарівка» (2004) і «Колонщина» (2008), також я є співавтором і упорядником видань «Нариси з історії Макарівського району» (2006) і «Макарівський район – 85 років» (2008). Співпрацюючи з Анатолієм Марчуком, долучився до видання каталогу «Макарівська картинна галерея» (2008) і розробки гербів чотирьох сіл Макарівщини – Грузького, Веселої Слободи, Великого Карашина й Комарівки. Окрім того, я є співавтором і редактором антології «Літературна Макарівщина» (2008), до якої вперше увійшли твори літераторів нашого краю.

У цьому році вийшли друком дві мої нові книжки, робота над якими тривала понад два роки. Це дослідження власного родоводу – «Наше прізвище Букет», а також у співпраці з іншими краєзнавцями під моєю загальною редакцією — "Нариси з історії Ясногородки”. Ця книжка, видана за ініціативи голови села Ясногородки Тетяни Семенової і презентована 23 жовтня, отримала чимало схвальних рецензій. Її безкоштовно розповсюдили серед мешканців Ясногородки. Книжка, обсягом у понад 300 сторінок стала знаменним явищем у житті села. Вона об’єднала дослідження кількох поколінь краєзнавців, найширший обсяг доступних сьогодні історичних джерел. Моя співпраця з ясногородцями триватиме й надалі. В процесі роботи над книжкою виник задум створити в селі краєзнавчий музей, який очолить член Національної спілки краєзнавців України, заступник директора місцевої школи Любов Шамота. Зараз готую опис перших фондів, які започаткують музейну експозицію. Є плани видати додаткові краєзнавчі матеріали про це унікальне село.

-           Я знаю, що в деяких колах ви відзначились як громадський діяч. Розкажіть про це докладніше.

-           Громадська діяльність постійно супроводжує мою творчість. Звісно, я ніколи не надавав їй пріоритету. Це як додаток до моєї творчої діяльності, що дозволяє певним чином представити себе, свої ідеї, думки, наробки загалу в засобах масової інформації, просто серед однолітків. Постійно беру участь у різноманітних заходах: зустрічах, круглих столах, дискусійних клубах тощо. Багато хто вважає мої ідеї слушними і радо запрошує до своїх лав. Для мене важливим є членство у Національній Спілці краєзнавців України, де я очолюю Макарівський осередок, у Всеукраїнському товаристві «Просвіта» імені Тараса Шевченка, де я є членом Головної Ради і заступником голови Київського обласного об’єднання та грузецького земляцтва імені Івана Бондаренка. Також маю звання старшого лейтенанта козацтва, вхожу до кількох наукових товариств. Але все це, повторюю, лише дотичні до мого творчого життя.

-           2008-го року ви отримали молодіжну літературну премію ім. Олеся Гончара. Скажіть, Євгене, ви займаєтесь літературною творчістю?

-           Деяким людям потрібно прожити життя, аби відчути в собі поета. Фантастичні оповідання і вірші я почав писати «для себе» ще в школі. Щоправда, це було тимчасове захоплення. Кілька моїх віршів, правда, друкувалися в пресі. Але премію Олеся Терентійовича я отримав за публіцистику – цикл статей «Люди від землі» - про відомих людей краю, що були надруковані в газетах «Макарівські вісті» і «Слово Просвіти» у 2003-2007 роках. Вперше серйозно замислитися над літературною творчістю мене спонукала робота над «Літературною Макарівщиною». Спеціально для цієї книги я написав оповідання «Коли на вербі вишні виростуть». Це - реальна історія залицяння хлопця до дівчини, яка трапилася в 30-х роках минулого століття в Грузькому. Всім ця оповідка дуже сподобалася, а оскільки подібних історій за вже майже 10 років праці на ниві краєзнавства назбиралося дуже багато, я поволі опрацьовую їх. Наприкінці минулого року побачила світ книжечка "Буслів суд. Грузецькі оповідки”, вважаю, що вона – для читачів старшого шкільного віку. Оповідки — це своєрідні байки, бувальщини, побрехеньки, які в мене накопичились під час збирання історії рідного села. Опрацьовано два десятки сюжетів, 15 із них увійшло до першої збірки, деякі базуються на історичних фактах. Або, точніше сказати: історичні факти вдало підковуються цими народними історіями, які в наукову працю не вписуються, однак темою оповідки стають на "ура”; це не оповідання, не есеї, не щось таке, що стовідсотково сталося насправді, про це пам’ятають, говорять, але це є елементом філософії, на якій я виріс. Спостерігаю за тим, як цей "експеримент” сприймають читачі, односельці, як він іде в молодіжному середовищі, вже маю кілька цікавих рецензій. Думаю, що його варто розробляти надалі.

-           Мені вдалося побудувати генеалогічне дерево на 10 колін, тобто розкрити 300 років історії роду. Я з селянської родини, а генеалогія селян не має так багато джерел, як, скажімо, дворян чи духовенства. Дослідження родоводів нині надзвичайно популярні. Фонди по Києву і Київській губернії зберігаються в столичних архівах. Варто прийти туди і почати працювати. Все це надзвичайно цікаво. Коли дізнаєшся про історію своєї родини, рідного краю, своєї країни, починаєш краще розуміти самого себе. А це в наш час надзвичайно важливо, адже, людина, яка забула свою історію, змушена її повторювати.

-           Цікаво, як матеріалізувалася ідея не просто дослідити власний родовід, а створити цілу книжку?

-           Усе почалося з того, що мій дід Микола Макарович Букет, уже, на жаль, покійний, не пам’ятав по-батькові свого діда Демида. Крім того, ніхто з рідні достеменно не знав, звідки походить і яке значення має наше прізвище. І от якось у нас із батьком і його братом Анатолієм виникла ідея — здійснити дослідження родоводу, а оскільки я пишу книжки, — то і книжку про наш рід.

В архівах (Центральному державному історичному архіві України і Державному архіві Київської області) майже одразу я відшукав відповідь на перше питання, згодом, продовжуючи пошуки, дав відповідь і на питання про можливе походження прізвища. В цьому мені дуже допоміг рецензент майбутньої книги, кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту української мови Національної Академії наук України Олександр Володимирович Іваненко, який щиро перейнявся проблемою походження прізвища Букет. Я навіть виступив із доповіддю на ХІІІ Міжнародній ономастичній конференції, що відбулася в Ужгороді.

У ході дослідження виявилося, що Букетів взагалі не так уже й багато, тож не складно буде зібрати інформацію про всіх представників роду. Відтоді минуло два роки. За цей час я познайомився майже з усіма більш і менш близькими родичами, ідея створення книги була цікавою для багатьох, і вони охоче допомагали збирати матеріали. Сприяли в роботі й соціальні мережі "В контакті” та "Однокласники”, через які я спілкувався з родичами в інших містах України і за кордоном. Результат пошуків — родовідне дерево з понад 550-ма людьми, 44 співавтори і чудова, як на наш погляд, книжка.

Паралельно з дослідженням архівів виник іще ряд цікавих проектів. Спочатку, спираючись на знайдені в Інтернеті герби французьких Буке, я створив і зареєстрував "Родовий герб Букетів”. Потім виник родинний сайт (http://buket.ucoz.com/), запущений у лютому 2009 року. Я розміщував там генеалогічні дерева і фотоархів, який відображав процес зібрання матеріалів для книги. З часом на ньому з’явився розділ, присвячений батьківщині Букетів — селу Грузькому Макарівського району Київської області, тепер — обертів набирає задум створити "Родовід села Грузького” — величезне генеалогічне дерево родинних зв’язків усіх гружчанців.

А скільки цікавого трапилося в процесі роботи над книгою! Я знайшов могилу прадіда, який загинув на війні, її не могли знайти 60 років. Ми з’їздили туди, пом’янули його, — здійснилася мрія усього життя діда. Про це навіть вийшла стаття в районній газеті «Макарівські вісті». Знайшлися родичі, з якими вже багато десятиліть тому розірвався зв’язок. Дивним, як на мене, чином відшукувалися архівні справи, яких не було навіть у картотеках, наснилося кілька "віщих” снів, що допомогли в роботі. Роду Букетів у моїй особі навіть повернули лицарський титул. Знаєте, після всього цього я повірив у «силу роду».

-           Напевно, ви стикалися з тим, що коли запитуєш про предків у підлітків, та й у людей зрілого віку, то незрідка чуєш у відповідь: «Та навіщо мені це потрібно?..»

-  Букети — не такі. Усіх нас цікавлять наші корені. Але зрозуміло, що не кожну людину можна зацікавити краєзнавством, особливо в наших умовах, коли цієї науки немає в шкільній програмі, коли любов до рідного не поставлено в пріоритети держави, - зрештою наша держава, керована безбатченками, існує за відсутності наріжних моральних каменів, можновладці сваволять під прикриттям демократії, немає національної ідеї, не сформована нація.

Прищеплювати любов до рідних коренів має системна моральна освіта, поодинокі ентузіасти з цим не впораються. Коли людина знає, хто були її предки, цінує їх, вона елементарно знаходить основу, інстинктивно намагається стати кращою, а це і є природний розвиток. Зростання сумління, інтелекту, досвіду особистостей приводить до зростання нації. Ось що таке, на мою думку, краєзнавство.

Спілкувався
Олександр КАВУНЕНКО

Джерело: "Персонал-Плюс", № 44 (397) 4 - 10 листопада 2010 року