Одразу постає питання — що таке краєзнавство? Виявляється, ледь не найголовніша галузь знань, на якій базується моральність, мистецтво і всі науки — про землю, воду, повітря, флору й фауну, людей... У більшості розвинутих країн краєзнавство розглядається як одна з умов навчання в школах. У Великій Британії, наприклад, вивчення курсу «місцевої географії» (Local Geography) в школі проводиться протягом усього курсу географії.
У нас, за радянських часів, термін «краєзнавство» з'явився на зміну існуючим термінам «вітчизнознавство», «батьківщинознавство» (їх придумав Д. Ушинський). Зрозуміло, ідеться про любов до рідного. Виховання краєзнавством має на увазі не тільки навчання й поширення знань про минуле й сьогодення свого краю, його особливостей і достопам'ятностей, а й розвиток потреби в результативній турботі про його майбутнє, про збереження культурної і природної спадщини. Справжнє краєзнавство завжди й краєлюбство. Воно втілює кореневі взаємозв'язки поколінь і близьких сусідів та багато в чому визначає уявлення про місце свого рідного «краю» у регіоні, в Україні в цілому. Увага до краєзнавства на місцях, у головних містах великих регіонів, у Києві і в центральних установах системи освіти й науки є показником демократизації суспільних відносин у посткомуністичній Україні. А яке у нас ставлення до провінції? Так отож! Сумно з цим.
Колись було популярним гасло «Люби і знай свій рідний край». І це при тому, що зміцненням тоталітарного режиму було розгромлено історико-культурне краєзнавство, подвижників його було репресовано (викликали підозри й неформальні об'єднання), розорено багато музеїв — було завдано великого наукового збитку й істотної шкоди культурі провінції (особливо в малих містах) і моральному вихованню молоді — тим більше, що це збіглося за часом з масовими переселеннями — припливом нових жителів у великі міста і на новобудови, насильницьким виселенням, а також з войовничою атеїстичною діяльністю.
Євген Букет (і його соратники) поновлюють народну пам'ять, приводять нас до тями.
У серії «Історія українського села» він випустив чотири книжки — про Грузьке, Козичанку, Комарівку, Колонщину. Затим вийшла друком книжка — «80 років діяльності «Молодої Просвіти». Євген Букет — співавтор і упорядник книжок «Нариси з історії Макарівського району», «Літературна Макарівщина», довідника «Молодіжні і дитячі громадські організації Київської області», презентаційного збірника «Макарівський район — 85 років», упорядник каталогів «Символіка Макарівщини» і «Макарівська картинна галерея». До кризи був редактором цікавого спільного проекту Київської облдержадміністрації з «Молодою Просвітою» — газети молоді Київщини «Молодіжний листок», яка розповсюджувалася в усіх ВНЗ Київської області і надходила в усі райдержадміністрації через управління сім'ї та молоді.
Тільки-но вийшла книжка художньої прози письменника Букета — «Буслів суд».
Євген Букет — лауреат молодіжної премії голови Київської облдержадміністрації і міжнародної премії імені Олеся Гончара. Член ради Київської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, член головної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка, громадського об'єднання «Грузецьке земляцтво імені Івана Бондаренка», українського геральдичного товариства, старший лейтенант козацтва. Він — почесний голова МГО «Молода Просвіта», помічник-консультант народного депутата України Ю. Гнаткевича.
Аж не віриться, що одна людина набрала на себе стільки обов'язків та ще й ревно тягне цей віз.
— Від букета діяльності Євгена Букета просто очі розбігаються. Не розпорошуєтеся?
— Основне в моєму житті — краєзнавство, моє рідне село Грузьке, рідний Макарівський район на Київщині, від якого цікавість, мов кола по воді, поширюється на Київську область, на місто Київ. Отже, я досліджую правдиву історію краю в людських долях. Останнім часом захопився дослідженням власного родоводу Букетів (дійшов до десятого покоління!), відомості про яких присутні в багатьох містах України, Росії, зокрема в Москві, Санкт-Петербурзі, можливо, наша гілка є в Білорусі у Мінську, поки що я цього не довів.
Я реконструював генеалогічне дерево, яке вбирає весь спектр: від розбійників до докторів наук. Серед родичів неймовірно різні люди з унікальними долями, які пройшли Голодомор, війну, концтабори... Вимальовується дивовижна картина однієї родини, яка походить зрештою від спільного предка Буке, котрий, за моєю версією, жив в сімнадцятому столітті у Франції і приїхав в Україну. Щоправда, це тільки одна гілка, бо ж була ще прадавня бабуся...
– Букет – дуже симпатичне слово, що асоціюється з квітами, однак твоє прізвище має наголос на першому складі. Чому?
– Через вплив польської мови. Хоча як достеменно вимовлялося-читалося французьке першослово "буке” в середньовіччі тепер, напевно, вже ніхто сказати не зможе, воно спочатку прижилося у Польщі і там наголос закріпився на першому складі, потім слово перебралося до правобережної України, яка до 1793 року була в складі Польщі, і тепер саме з таким наголосом звучить місцевий антропонім – прізвище "Букет”. Цікаво, що я робив порівняльний аналіз, то у всіх корінних грузецьких прізвищ наголос традиційно на передостанньому складі – Опар’єнко, Петрик, Свертока тощо.
— А що французькою означає «буке»?
— Згідно з етимологічним словником, спочатку «буке» означало групу дерев,— гай, відповідно людина-буке — це та, що жила серед гаю, така собі лісова особа, потім значення слова звузилося, паралельно закріпилося окремою категорією як прізвище.
— На Заході один з найпопулярніших літературних жанрів — подорожні нариси, зокрема дослідження історії й природи різних країн. Такі книжки там користуються величезним попитом. В Україні більш престижним вважають писання романів, дитячих творів, кіносценаріїв. А Вас захопило краєзнавство. Чому?
— Якщо взяти середньостатистичного громадянина України, він чітко усвідомлює, що відбувається за його життя, більш-менш знає, що відбувалося в житті батьків, має уявлення, як жили його дід з бабою. Про прадідів, тобто четверте покоління, щось знають, у кращому разі, високоосвічені інтелігентні люди.
А для мене в цій сфері ховається дуже важлива мотивація. Що я можу зробити в сучасному світі, якщо не розумію самого себе, для чого живу, хто були мої предки, чого вони прагнули у своєму житті? Так відбувається налаштування; краєзнавство — один із способів зрозуміти через корені власне призначення, сенс свого життя. Отож нема нічого дивного в тому, що я цим займаюся, хоча я не історик і не філолог за освітою, а математик, закінчив механіко-математичний факультет Національного університету імені Шевченка, три роки викладав вищу математику в одному з ВНЗ, та хобі переросло в іншу професію.
На моє глибоке переконання, бути математиком не дуже цікаво. Всі фундаментальні відкриття в цій науці здійснено ще у XVIII–XIX ст. Нині математики доводять або неіснуюче, або неможливе. А журналістика, краєзнавство — це коли кожен день сповнений пригод, відкриттів, життя стає надзвичайно динамічним, захопливим і цікавим.
Зрештою краєзнавством я займаюся скоріше як математик, ніж лірик, бо досліджую з максимальною точністю, дуже скрупульозно ставлюся до фактів, перевіряю усталені речі і знаходжу дуже багато неточностей у працях істориків, які звикли переписувати одне в одного «темні» моменти і зовсім не звертаються до першоджерел. А в першоджерелах іноді захована така інформація, що коли на неї подивитися хоча б з точки зору статистики, то відкриваєш дивовижні речі,— деякі села на карті України безперервно існують з часів Київської Русі, в той час як великі міста було спалено, понівечено, людей вбито або забрано в рабство. А села існували, люди переховувались серед чагарників, зберігали народну пам'ять, яка доходить до нашого часу в народних піснях, прислів'ях, звичаях, традиціях, та зрештою в родинних легендах, тобто в усіх проявах народної душі.
Насправді вся історія, я дійшов такого висновку, зберігається передусім в голові і серці кожного з нас, а не в архівах, фондах тощо, то лише допоміжні речі, які дають можливість розібратися з тим, що ми отримуємо від діда-прадіда.
Проблема в тому, що історичний розвиток України через радянську систему дав хибу: радянщина вибила з нас зв'язок (одного розстріляли, другого у в'язницю посадили, третього заслали), який зберігається, приміром, на Заході, де все, що пов'язано з рідним краєм, дуже популярне. Для тамтешніх людей є природним знати свій родовід, вони його досліджують; якщо брати Америку, то кожен американець досить чітко знає, від якого колонізатора походить його рід, як родинні гілки пов'язані між собою. Цікаво, що на Чукотці значимість (знатність) людини визначається не кількістю грошей, а тим, до якого коліна вона знає свій родовід.
А українцям хитромудро втлумачували, що вони з'явилися на цій землі в дев'ятнадцятому столітті, а раніше їх не було, вітер гуляв пусткою, сучасні українці не мають ніякого відношення до козаків, до княжої доби, я вже не кажу про трипільську культуру, черняхівську чи будь-яку прадавнішу. Та нікуди наші предки не щезали, на відміну від кочівників. Так, були війни, мінялися правителі, але не змінювалось у цілому населення, на наших територіях люди жили споконвіку.
— Ви сказали, що історики здебільшого переписують один в одного, а треба звертатися до першоджерел. А де ті першоджерела? Адже їх регулярно спалювали, нищили...
— Зазначу таке. Україна періодично переходила з одних рук в інші, приміром, певний час владарювало князівство Литовське, потім Річ Посполита, згодом Російська імперія... Характерним є те, що архіви переважно знищувалися в двадцятому столітті, щоправда, існують деякі популярні теорії, що переписувались літописи, «Слово о полку Ігоревім», які мають загальний виховний характер. Але не потворились краєзнавчі матеріали, саме вони об'єктивно розповідають про історію конкретних населених пунктів, не підігруючи політичним примхам. Просто фіксувалось: таке-то село в такому-то році засновано, стільки-то хат побудовано, той народився, цей помер, такі-то приїхали, такі-то виїхали... Вибудовувалась певна структура соціуму.
Ці архіви не були цікавими нашим політичним вождям, вони їх не нищили, документи перевозили з однієї країни в іншу, де історики-архіваріуси ними користувалися, опрацьовували, на основі цих джерел написані розвідки більш пізнього періоду. У Польщі активно досліджували першоджерела (особливо в дев'ятнадцятому столітті), передусім актові книги, які набули поширення ще в чотирнадцятому столітті на величезній території новоствореної Литовсько-Польської держави. Фахівці регулярно переписували-поновлювали заголовки справ, зафіксованих в актових книгах, причому це були заголовки не в сучасному розумінні (два-чотири слова), а розгорнуті «характеристики»: «Справа така-то про такого-то підданого з такої-то волості, який придбав собі землю в такого-то землевласника в такому населеному пункті, маючи п'ятеро дітей, дві корови і коня». Сучасною мовою це — анотація, а не назва, вони були видані в кількох томах, приміром, Zrodla dzejowe (Джерела історичні), Starozytna Polska. Пізніше вийшов узагальнений варіант — Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego, який по кожному населеному пункту дає інформацію.
Нині ці джерела відцифровані й перебувають у вільному доступі в польських електронних бібліотеках в Інтернеті. Не треба йти до архіву, і з мовою нема проблем, особливо що стосується матеріалів, записаних на Правобережній Україні: інформація українською мовою зафіксована латинськими літерами.
– Яке значення має для Вас громадська діяльність?
– На початках це був один із способів зайняти своє дозвілля, не більше, не менше, в моєму житті це ніколи не було чимось аж таким, або ж як для декого – плацдармом кар'єрного зросту, набуття зв'язків тощо. Для мене це можливість бути корисним суспільству і цікаво-приємно проводити свій вільний час. От і все. Звісно, я шукаю близькі мені за духом організації, діяльність яких перетинається з основною моєю працею – краєзнавством, воно ніби додає сили цим організаціям, а вони відповідно підтримують мене морально.
— Яким є Ваше ставлення до українського козацтва? Нині поширена думка, що воно стало карикатурним, приміром, генералів, маршалів і навіть генералісимусів набагато більше, ніж рядових козаків. Якою насправді є ситуація?
— Якщо називати одним словом — шароварщина. Одна з форм «діяльності» сучасного українського козацтва: збираються дядьки і п'ють горілку, допоки хтось з них не впаде. Процвітає дилетанство під гучними іменами. На мою думку, має здійснитися державне структурування, принаймні елементарне. Дуже важливим кроком було створення козацької Ради при Президентові України, це дало поштовх до об'єднання численних козацтв, яких в Україні, якщо рахувати з місцевими організаціями і своїми гетьманами, сотні.
— І вони часто незалежні одне від одного і не знають про існування колег...
— Авжеж. Наступним кроком мало стати прийняття закону про козацтво, який би регулював цей громадський рух, адже зрозуміло, що козацтво не може замінити в Україні регулярну армію. Я читав проект закону, ним передбачається, що козаки мають замінити колишні радянські загони самооборони, дружинників і таке інше. Ця важлива ланка нині відсутня в Україні.
— Закон не вийшов?
— Лежить десь у Верховній Раді як і багато інших. Політики навіть не хочуть згадувати про козацтво, заглиблюватись у його сутність, навіщо воно потрібне взагалі.
Так само у нас не регулюються інші супутні речі, зокрема геральдика, не стимулюються дослідження. Як на мене, добре було б створити при Президентові України орган, який хоча б елементарно врегулював символіку сіл, міст і територіальних громад на місцях. Символіка нині є суперпопулярною, та коли ми заглибимося в усі ці герби, то побачимо, що вони не тільки геральдичним законам не підпорядковуються, а й законам логіки, бува на них таке малюють, що це просто жах. Отож ці речі, безумовно, треба регулювати на рівні держави, щоб вона не виглядала смішно. Та з огляду на те, що державною ідеологією є свавілля «плюралізму думок», то нема нічого дивного, що в нас таке козацтво.
У товариства «Просвіта» схожі негаразди. Воно весь час намагається зрозуміти, чим повинно займатися. В одних областях займаються книговиданням, в других воюють за українську мову, в третіх організовують телепередачі звичайного гуманітарного характеру, четверті відмивають гроші в якихось фондах. Немає стрункої концепції, план заходів «Просвіти» — це календар українських дат, під які кожен самодіяльно вигадує щось доволі незрозуміле. Хоча якщо ми візьмемо «Просвіту», яка існувала в Західній Україні до Другої світової війни, то там була чітка політика: антиалкогольна лінія, споживча кооперація, фонди взаємодопомоги, хати-читальні, які по суті виконували функції сучасних клубів з театральними гуртками, дискусійними заходами, концертами тощо, нині знищених практично скрізь. Нема сумніву, їх треба відновлювати в масштабах держави, і зачинателем могла б стати «Просвіта».
– А поки що все тримається на аматорах-ентузіастах.
– Авжеж, на фанатах своєї справи, вони вигадують і втілюють  феноменальні речі на місцях, про них знають лише максимум два-три села навколо. По ТБ зрідка показують диваків-самородків, приміром, селянина, який з гною, що лежить біля хліву, виготовляє гас чи бензин і забезпечує ним себе, ще й сусідів завдяки винайденій установці. Чому це не запровадити? А скільки вигадано автомобілів, які на воді працюють, і таке інше. Звісно, я розумію, що існують транснаціональні нафтогазові корпорації, які нікому не віддадуть енергоринок, допоки на планеті не закінчаться ресурси, але наша бідна держава має дивитися далі носа і якщо не матеріально, то хоча б морально підтримувати ініціативних людей, взяти їх на облік, зрештою, дати їм якусь преференцію: надбавку до пенсії, допомогу на оздоровлення...
Або гляньмо на талановиту молодь. Держава витрачає величезні кошти на те, щоб лікувати схиблених дітей – наркоманів, алкоголіків, забирає їх в притулки, дитячі будинки, лікарні, замість того, щоб виховувати естетично, морально, фізично. Політика така: піймати нещасну дитину і приголубити її, так би мовити, до смерті. Замість того, щоб виділити кошти, приміром, на десять дітей, щоб вони відвідували корисний гурток, лікують одного наркомана, або замість втілення програми підтримки талановитої молоді, щоб на неї рівнялися інші, створюють колонії для малолітніх.
Жахлива ситуація в селі (маю на увазі соціально-економічний аспект), я сам звідти, знаю, яке це болото і як з нього вибиратися. З другого боку, якщо брати людські якості, морально-етичну сферу, то без українського села взагалі була б катастрофа в державі, зокрема, у мовному питанні. Коли, приміром, хтось приходить на нашу сільську дискотеку і починає "на русском языке кидать классные фразы”, то за півгодини, якщо не знайде собі заступника, його винесуть на носилках.
— Ви, певно, стикалися з тим, що коли запитуєш про предків у тінейджерів, та й у людей зрілого віку, часто чуєш у відповідь: «Та навіщо мені це потрібно»?
— Зрозуміло, що не можна людині нав'язати зацікавленість краєзнавством, особливо в наших умовах, коли цієї науки нема в шкільній програмі, коли любов до рідного не поставлено в пріоритети держави, зрештою наша держава, керована безбатченками, існує за відсутності наріжних моральних каменів, можновладці сваволять під прикриттям повної демократії, немає національної ідеї, не сформована нація.
Прищеплювати любов до рідних коренів має системна моральна освіта, поодинокі ентузіасти з цим не впораються. Коли людина знає, ким були її предки, цінує їх, вона елементарно знаходить основу, інстинктивно намагається стати кращою, а це і є природний розвиток. Зростання сумління, інтелекту, досвіду особистостей приводить до зростання нації. Ось що таке краєзнавство.
– Ці знання, напевно, консолідують людей і протидіють розбрату, що призводить до хаосу.
– Якщо людина не знає своєї історії, вона змушена повторювати помилки, – так мудрі люди кажуть. Історія циклічна, якось моя прабабця пояснила, що таке мода: "Це бочка, в яку складають речі, що набридають. А коли бочка наповнюється, її перевертають і знову дістають моднячі речі, а не винаходять пройдене”.
Люди, які не знають своєї історії, наступають на ті ж граблі, якими набивали собі лоби предки.
– Хто підтримує Вас у творчій діяльності? Адже в наш час це не просто - бути творчою особистістю...
– В сенсі реалізації вважаю себе щасливим, бо знаю дуже багато творчих людей, які вражають чудовими ідеями, творами, дослідженнями, але все життя складають їх в шухляду. Це велика трагедія, людина в нашій державі не може нормально, якісно реалізуватися. Та в мене є добрий друг, наставник –  заслужений художник України Анатолій Марчук. Він має менеджерську, комерційну жилку, якої бракує більшості творчих людей в Україні, Анатолій вміє свої ідеї, важливість їхньої реалізації донести до тих, у кого нині акумульовані фінанси, він частково навчив і мене це робити, у співпраці з ним вийшли мої перші праці, і нині ми активно співпрацюємо.
– Чи плануєте жанрово розгалузитися, наприклад, замахнутися на історичний роман, на дитячі книжки?
– Я зараз займаюся цікавим творчим експериментом. Написав книжечку "Буслів суд. Грузецькі оповідки”, вважаю, що вона спрямована на старший шкільний вік, це своєрідні байки, бувальщини, побрехеньки, які в мене накопичились під час збирання історії рідного села. Опрацьовано приблизно двадцять оповідок, деякі з них базуються на історичних фактах, або точніше сказати: історичні факти вдало підковуються цими народними історіями, які в наукову працю не вписуються, але темою оповідки стають на "ура”, – це не оповідання, не есеї, не щось таке, що стовідсотково сталося насправді, про це пам'ятають, говорять, але це є елементом філософії, на якій я виріс. Подивлюсь як цей "експеримент” сприймуть читачі, односельці, як він піде в молодіжному середовищі, отож чи варто його розробляти надалі.
– Країна перебуває в депресії і дуже складно не піддатися цьому загальному настрою. Яке полум'я гріє Ваш оптимізм?
– Гріє сам процес досліджень, хоча насправді я ніколи собі чітко не визначав, що саме хочу ним довести. Якби ми добре знали історію, то достеменно могли б зрозуміти, що в усі часи за будь-якої влади людям жилося погано, це загальний момент. Але якщо себе замикати на тому, що все погано: криза, депресія, безробіття тощо, то залишається скористатися найлегшим "виходом” – вколотися чи напитися, чи взагалі кинутися з дев'ятого поверху, мовляв, нащо жити. Але ж люди живуть, творять, саме в творчості себе стверджують, а не в буденщині, це засіб дізнатися, що світ – це радість, яка розлита в полі, небі, дощі, річці, лісі, сонці, квітах, в співові птахів і польоті метеликів. А пекельне – всередині людини і треба з нього вирватися, бо світ-то об'єктивно радісний.

Володимир КОСКІН, фото автора
Всеукраїнська громадсько-політична газета "Демократична Україна", №046(23781), 20 листопада 2009 р.

Відповіді, виділені курсивом, не увійшли до газетної публікації.