Євген БУКЕТ

На світлині кінця 1930-х років вони повні оптимізму та надії на світле майбутнє. Павло Іванович Букет та його дружина Євгенія Євграфівна Булькевич (родом із сонячної Молдови) були до безтями закохані одне в одного, разом працювали в Мар’янівському колгоспі імені Мічуріна, виховували дітей.
Зненацька в їхню щасливу сім’ю увірвались страх, смуток і біль. У червні 1941-го Україну чорними крилами огорнула війна. Павло пішов на фронт кулеметником. Вагітна дружина з малими дітьми залишилася без чоловіка. 13 серпня 1942 року народилася маленька Надійка, а старші діти вже пухли від голоду… Мати з останніх сил намагалася врятувати малечу, але можливостей щодня було все менше. Рятувала корова, а ще – віра в те, що війна от-от закінчиться і додому прийде коханий чоловік і батько. Але в на початку 1944-го замість нього прийшла похоронка…
Євгенія не витримала цього удару, тяжко захворіла і невдовзі померла. Її навіть не було в чому хоронити. Тіло загорнули в рядно і закопали в мерзлу землю…
Корову-годувальницю й телицю забрали до колгоспу, адже мабуть важливіше було відбудовувати понівечене війною господарство. А про дітей подбати було нікому, вони мерзли самі в холодній хаті. Лише зрідка сусіди приносили їм їжу в алюмінієвих мисочках.
Усіх подробиць життя цієї родини вже ніхто не розповість. Відомо тільки, що з дев’ятьох дітей Павла і Євгенії вижили лише троє – Марія (1934 р.н.), Анатолій (1939 р.н.) і найменша Надія. Ветеран війни, колишній директор Мар’янівської школи Павло Леонтійович Машовець у листопаді 2008 року, за кілька місяців до того, як відійшов у інший світ, згадував: «Ми знайшли дітей самих у холодній хаті – голодних і здичавілих. Найменша дівчинка замість хліба гризла цеглину. Я забрав дітей у школу, всім колективом їх виходили».
У той жахливий час життя багатьох людей були понівечені до невпізнанності. До долі сиріт не був байдужим їх дядько Денис Іванович Букет, який працював агрономом у колгоспі. Його син Борис не повернувся з війни. Він допоміг влаштувати дітей Анатолія і Марію через знайомих у дитячий будинок у с. Дзвонкове Васильківського району. Найменша дівчинка Надія (нині Діна)(1942 р.н) потрапила до Бишівської районної лікарні з діагнозом: загальне виснаження. Вона не трималась на ногах.
Перші дитячі спогади Надії стосуються життя в лікарні. На одному ліжку з нею спав ще один маленький хлопчик – Яша. Дітей вночі гріли щури. Їхнє тепло вона пам’ятає досі. Надя – маленька, худенька ходила по лікарняних палатах і співала пісні. За це їй давали їсти – здебільшого шматочки черствого хліба, який дівчинка ховала під подушкою і крадькома їла вночі. Також харчувалася лушпайками з огірків і пригнилою картоплею на помийниці, калачиками, пасльоном. Адже були голодні повоєнні роки, повноцінного харчування навіть у лікувальних установах не було.
На території лікарні жила медсестра Євгенія Іванівна. Вона час від часу підгодовувала Надю і мріяла удочерити її, адже власних дітей не мала. Проте доля дівчинки склалася інакше.
Саме в той час, наприкінці 1945 року, до Бишева (районного центру) приїхали дві подруги – Зінаїда Миколаївна Осипова та Фаня Мойсеївна Кержнер. Біографії кожної з них заслуговують окремих нарисів, проте коротко розповім і про них теж.
Фаня Мойсеївна закінчила Ніжинський педагогічний інститут. Довгий час працювала директором Іркліївської середньої школи. В період репресій 1937 р. її було заарештовано за те, що портрет Сталіна в її кабінеті висів криво. Вона за цей період дуже пережила. У в’язниці – посивіла, почала палити, але не втратила людську гідність, доброту, надзвичайну чесність і порядність.
Зінаїда Миколаївна походила зі шляхетської родини. Вона закінчила «Институт благородных девиц»(Смольний) у Петербурзі, вільно володіла французькою, німецькою і фінською мовами. Її батько – Микола Осипов – полковник царської армії, командував прикордонним загоном на Фінському кордоні, перейшов на бік червоної армії, але 1920 року помер від тифу. Мати – Апполінарія Пустовойтова виховувала двох доньок Зінаїду та Соню, а син, який був юнкером, загинув під час Громадянської війни.
Познайомилися Фаня й Зіна під час навчання на математичному факультеті Ніжинського педагогічного інституту, коли почалася війна разом поїхали в евакуацію, у Іркутську область. Перша стала там директором школи, друга – завучем. Після закінчення Великої Вітчизняної війни вони були нагородженні медалями «За трудовую доблесть». На цих же посадах були одразу після того, як оселилися в Бишеві. Обидві мали звання «Відмінник народної освіти». В 1946 році Фаня Мойсеївна очолила Бишівський районний відділ народної освіти.
Маленького Яшу всиновила завідуюча Бишівським райздравом Зінаїда Іванівна (згодом вони виїхали з Бишева). Зінаїда Іванівна товаришувала з Зінаїдою Миколаївною і допомогла вдочерити дівчинку, яка жила в лікарні разом із ним. Більш за все Надя не хотіла розлучатися із заробленими сухарями, які надійно зберігалися під подушкою…
Щоб не травмувати дитини «тьотя» Фаня і «мама» Зіна переїхали до Яблунівки, де працювали у звичній парі – директором і завучем місцевої школи. «Мама» назвала дівчинку Діною. Разом із тьотею Фанею вони стали її найріднішими людьми. Все життя присвятили подруги Діні. Вона нині згадує, що неначе з пекла потрапила до раю…
У свідоцтві про народження, яке видали при удочерінні, зазначалося, що батько Діни Павлівни – Павло Іванович Букет. У 1950-ті роки це підштовхнуло до пошуків брата й сестри. Допомогли «мама» з «тьотею». У 1958-му вже дорослі діти знову зустрілися… Анатолій після армії оселився в місті над Невою, Марію доля занесла в Москву.
Діна закінчила Бишівську середню школу, філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. 1964 року, будучи студенткою, вийшла заміж за студента-журналіста Віктора Миколайовича Горшкова. Чоловік отримав направлення до Макарова, в редакцію районної газети, згодом був редактором місцевого радіомовлення. З 1965 року вчителем російської мови і літератури в Макарівській середній школі №1 працювала й Діна Павлівна Горшкова. 35 років життя вона віддала педагогічній ниві. В 1997 р. пішла на заслужений відпочинок і переїхала до дітей в м. Київ. Її любили й поважали і колеги, і учні. Навіть зараз на зустріч зі своєю вчителькою випускники з’являються повним складом.
У Діни Павлівни двоє синів – Олексій і Олександр. Вони знайшли своє місце в цьому житті. Обидва мають вищі освіти, працюють в Києві. Сьогодні вона ще й щаслива бабуся. Хоча деякий час мешкала в Києві, але повернулася знову в милий серцю Макарів. Ще раз і ще раз подумки вертається Діна Павлівна у своє дитинство і дякує долі, яка подарувала їй прекрасних прийомних батьків. «Так, це були особливі люди, - згадує вона. – Пам’ятаю, учні пізно восени принесли підбитого лелеку, який не зміг відлетіти в теплі краї. Вони помістили його коридорчику і всю зиму лікували, годували жабами, які приносили учні. На призвістко «Нона», він підстрибував і біг назустріч. Нона стала справжнім сторожем весною в дворі. Чужих вона не пускала, налітала і клювала. Дітей любила і не чіпала. Восени вона полетіла разом зі своїми родичами».
Зінаїди Миколаївни Осипової і Фані Мойсеївни Кержнер немає в живих вже більше 30 років, але пам'ять про їх подвиг залишилась і назавжди залишиться в серцях Д. П. Горшкової та її синів Олексія і Олександра. Дорогі бабусі виховували своїх онуків на традиціях любові до ближнього, поваги до людей.
Про всі подробиці драматичного життя Діни Павлівни вдалося дізнатися лише нещодавно, в процесі роботи над книжкою «Наше прізвище Букет». Такі люди, як вона, а це багато хто з тих, кого називають «дітьми війни», переконаний, варті захоплення. Вони перемогли смерть, злидні, голод і довели усім навколо, що гідні кращої долі.

Джерело: "Макарівські вісті". - 2010. - 10 вересня. - №36(10628). - с. 4.