Вівторок, 17.10.2017
Родинний сайт Букетів - Краєзнавство Макарівщини
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії каталогу
Родовід Букетів [7]
Публікації про родину [11]
Статті [8]
Наше опитування
Яким Ви бачите майбутнє "Родинного сайту Букетів" після видання родинної книги?
Всього відповідей: 45
Головна » Статті » Статті

"Гордовита, виглядом нівроку, серцю мила, мрійлива Грузька"

СЕЛО ГРУЗЬКЕ В ЛІТЕРАТУРІ ТА АМАТОРСЬКИХ ХУДОЖНІХ ТВОРАХ


Євген БУКЕТ


За понад 400-літню історію Грузького про село та його мешканців створено не один десяток художніх творів. Спробую в хронологічній послідовності розповісти про кожен з них та про їхніх авторів.
Як відомо, Грузьке в історії України насамперед відоме тим, що тут близько 1746 року народився ватажок гайдамацького загону Іван Бондаренко. Саме цій легендарній особі присвячені майже всі художні твори, в яких згадується село Грузька, написані в період з 2-ї половини XVIII століття до першої половини ХХ-го.
Грузька, як батьківщина Івана Бондаренка, оспівана у народних піснях «Хвалилася Україна» (записана в альбомі Т.Г. Шевченка 1839 — 1844 рр. (ІЛ, ф. 1, № 106, арк. 23 зв.):
«А не схотів Бондаренко на Вкраїні жити.
Да поїхав до Бихова жидів й ляхів бити.
Не багато він постояв на Бишевськом мості
Да поїхав до Грузької до матері в гості…»
;
«Наїхали гусари Грузьку палити» (опублікована в журналі «Киевская старина», 1882 р.):
«Наїхали гусари Грузьку палити.
Бондаренко з Нечаєнком стали боронити:
Нечаєнко на дзвіницю міх пороху тягне,
Бондаренко в правій руці рушницю готує.
Ой як стрелив Нечаєнко – коника підстрелив,
Ой як стрелив Бондаренко – гусарина встрелив.
Ой рушили гусаре з Грузької втікати –
Бондаренко з Нечаєнком стали доганяти»
;
«У селі Грузькому жила вдова Бондариха» (записана в 1935 році в Бишеві):
«У селі Грузькому
Жила вдова Бондариха
Мала сина восьмилітка,
Сина Бондаренка.
Мала сина восьмилітка,
Сина Бондаренка.
Да й оддала пану
Свині пасти.
Пасе Бондаренко свині,
Да й померзли ніжки,
Да й запалив Бондаренко
Жмачок сіна нагріть свої ніжки...
Да й на свиней задивився,
Загорівся коп’як сіна
Аж біжить панський слуга,
Осаула Якименко,
Із нагайкою в руках,
Починає Бондаренка катувати:
"Оце ж тобі, сукин сину,
Знать, як свині пасти!”
За рученьку та й до пана,
А пан листа пише
До дідича в Білу Церкву.
Іде Бондаренко лісом
Да й рукою сльози витирає,
Аж його встрічає отаман Гонта,
Листа розриває да й читає,
Що Бондаренка в котел укидати,
В горячій воді купати.
"Бондаренку, Бондаренку,
Хлопець молоденький!
Послухай ти мене –
Переходь до мене!”
Послухав же Бондаренко
Та й перейшов до його.
Доростає до 22 – го року
Да й просить же він отамана Гонту:
"Пусти в мої села
Мене погуляти!”
"Жалко ж мені тебе пускати,
Бо ти молодий ще, Бондаренко,
Тебе ізпокусять прокляті пани,
Але вволю твою волю...”
Іде Бондаренко гуляти,
Проклятим панам одімщати;
Пішов же Бондаренко
В Фастів, Кущійовку,
Держить путь на Бишів
Та на Пашкійовку.
Де пройшов Бондаренко –
Один слід з панів остався!
Ой у лісі Обідному
Да їхав Якименко – осаула
Зо млина додому,
Аж встрічає Бондаренко:
"Здоров, здоров, Якименко!
Які ж бо ти гості маєш,
Чим ти їх вітаєш?”
"Ой дав би я мед – вино пити,
Наврятились вражі синки
Якименка вбити!”
"Да й оддай, оддай, Якименку,
Да коня вороного!”
"Не дам, не дам, Бондаренку,
Я сам маю єдиного!”
"Да оддай же, Якименку,
Да кобилу гнідую!”
"Не дам, не дам, Бондаренку,
Я ж маю єдиную”
Як ударили Якименка
Да й о пень головою:
"Оце ж тобі, вражий сину,
Жартувать зі мною!”
Да й прилетіла зозуленька,
Сіла на воротях,
Аж виходить Якимчиха
В червоних чоботях.
Да й прилетіла зозуленька,
Да й стала кувати:
"Іди ж, іди ,Якимчихо,
Якима ховати!...»

Тарас Григорович Шевченко, досліджуючи фольклор Київщини в 1840-х роках, записав іще кілька народних пісень про Івана Бондаренка, проте цей народний месник, на жаль, так і не потрапив на сторінки безсмертного «Кобзаря».
Надихав образ легендарного ватажка в середині ХІХ століття й земляків. Зокрема, широко відоме в наукових колах «Сказание о Бондаренке по народным преданиям», написане 1867 року колишнім волосним старшиною Грузької Іваном Лобанем і опубліковане в березні 1882-го в часописі «Киевская старина».
Грузька стає ареною розвитку подій у художніх творах, присвячених Коліївщині, написаних у другій половині ХХ століття: Віталія Кулаковського та Петра Сиченка "Ой гук, мати, гук” (К.: Веселка, 1972. – 288 с.), «Ріки виходять з берегів» (К., 1985), «Вітер з холодного яру» (К., 2008), Миколи Глухенького "Коліївщина” (К.: Радянський письменник, 1966. – 425 с.) та ін.
Наступним героїчним періодом, який надихав літераторів на створення творів про Грузьке та його околиці, була Велика Вітчизняна війна. Невдовзі після її закінчення самодіяльний театр під керівництвом Шевченка ставив у селах тодішнього Бишівського району виставу про перемогу партизанського загону над ворогами:
«Ой під лісом Обидним круті річки в’ються,
Ой там славні партизани із німцями б’ються…»

На жаль, повний текст і автор цих рядків поки що мені невідомі. Можливо, автором є письменник Петро Сиченко, який під час війни у складі цього партизанського з’єднання брав участь у героїчному бою. Також перу Петра Панасовича належать оповідання-спогади про участь у лавах партизанів в роки війни. Одне з них – «Два пам’ятні бої» якраз і розповідає про вищезгадану перемогу.
Події, що трапилися в Грузькому під час війни, увійшли до кількох книжок-мемуарів. Серед них "Перший постріл” Кузьми Гриба (1974 р.) і «Бессмертный батальон» Семена Сєрих (1978 р.). У одному з героїв книжки Лева Шейніна "Старый знакомый” (1957 р.), читачі впізнали гружчанця Захара Івановича Машовця.
Уродженець Грузької Павло Іванович Чмир (1920-1986) ще хлопчиком лишився без батьків, виростав круглим сиротою. Закінчивши дев’ять класів Грузецької школи, виїхав до м. Пирятина Полтавської області, але ніколи не поривав зв’язків із рідним краєм. Працював фронтовим кореспондентом, після війни – в газеті «Ленінське знамя» (після 1956 року – «Черкаська Правда»). Був активним дописувачем газет «Молодь Черкащини», «Сільські вісті», «Ленінська зоря».
Саме на сторінках Макарівської районної газети за 1983 рік опубліковані кілька його віршів про рідне село.

Грузька
Загубилась між ярів глибоких,
Поблизу Обирського ліска,
Гордовита, виглядом нівроку,
Серцю мила, мрійлива Грузька.
Ой Грузька, Грузька дитинства зоре,
Світлих ранків сонячна блакить,
Хто тобі обрав оці простори?
Чи не той, хто вміє хліб ростить?
Хто носив одвіку злобу люту
У серцях, гарячих, як вогонь.
І громив старого світу пута
Силою натруджених долонь.
Щоб здолать безправ'я й вічні муки,
Все огидне на крутій путі.
У кого в роботі вправні руки, —
Як говорять, в ділі золоті.
Хто виходив на світанку в поле,
Брав на плечі косу чи граблі,
Хто, твою куючи світлу долю,
Упізнав напруги й мозолі.
А коли фашистська чорна сила
Навалилась, наче лютий змій,
Ти синів своїх благословила
На війну, на смертний правий бій.
І вони, з’єднавши міцно лави,
Подолавши дим й кордони рік,
Принесли тобі велику славу,
Рідний край звеличили навік!
Багатьох в живих давно немає, -
З часом все відходить в небуття,
Тільки сонце щедро в небі сяє
І кипить оновлене життя.
І тебе до зір здіймають крила,
Щоб раділо, квітло і жило,
Гордовите, рідне, серцю миле
У ярах загублене село!


Колиска дитинства
За Грузькою — поля розлогі.
А в селі кожний рід — коваль.
Звідси світлі ведуть дороги
У життя, у казкову даль.
Тут ставали у стрій завзятих
Пролетарі за рядом ряд.
Щоб своїх ворогів здолати,
Захистити Країну Рад.
Тут пізнало привілля й силу
Покоління мойого цвіт,
Й вилітало, немов на крилах.
У незнаний, тривожний світ.
Щоб Вітчизну сповна уславить.
Все підняти у новий злет.
Ми єднали залізні лави,
Коли рвались в бою вперед.
Хліборобського хлопці роду,
Загартовані вкрай трудом, —
Коли треба — вогонь і воду, —
Все скоряли в путі гуртом.
Є в нас руки і розум світлий,
Як поглянеш здаля й зблизька, —
Всі радієм, що ти розквітла
У радянській сім'ї. Грузька!


Доброта
Пам'ятаю: дощ шумів, а хмари
Над землею висли тут і там.
Я приїхав з батьком у Макарів
Щось купить, а що — не знаю й сам.
Бо тоді в Грузькій не всім жилося
Так, як треба, — в щасті і добрі,
Хоч трудитись людям довелося
Від ранкової й до пізньої зорі.
То було давно, а наче вчора,
Стрівся дядько, був ще молодий:
— Що тут купиш у таку ось пору,
Ви б сиділи краще у Грузькій.
Молодиця, гарна з виду жінка,
Посміхнулась з-під чорнявих вій:
— Що ж вам треба? — обізвалась дзвінко, -
Не соромтесь, говоріть мерщій.
Жінка та була такого складу —
Все, що є, ділила пополам.
Тим жила, окрилена і рада,
Що приносить радість землякам.
І пішла. Обличчя її щире
Загубилось десь в людськім гурті.
І тоді на все життя повірив:
Є на світі душі золоті.
Повернулась з пляшкою олії,
Куснем сала, шматом ковбаси.
Батько гроші, жінка: — Не посмію,
Буде в тебе — потім віддаси.
Роки, роки — ранки солов'їні,
Відшуміли мрійливі літа.
Та живе в мені, як клятва, й нині
Найдорожча риса — доброта.
Що властива людям мого краю,
Щедрістю душі усе життя.
Що була і буде, твердо знаю,
Їх величчям в сяйві майбуття.


Уклін
Здвиж проносить води тихо-тихо
В далечінь — за луки і гаї.
Знає він війну, розруху, лихо
І страждання земляків моїх.
Я і сам сьорбнув його по шию,
Нелюдів, пізнав навіки зло.
І добро цінити щиро вмію
Тих, хто дбав про мене, щоб везло.
Щоб ходив до школи по науку,
Упізнав все краще у житті,
У кого в роботі вправні руки —
Працьовиті, чесні, золоті!
Від душі спасибі добрим людям
За тепло натруджених долонь,
Що мене в дитинстві гріли всюди,
Наче сонце, як святий вогонь!
Щедрих, щирих, їх в Грузькій багато,
Кланяюсь їм низько до землі
За велике серце, за завзяття,
За одвіку чесні мозолі!
Тим хвала, що звикли до роботи,
Знають ціну черствому шматку
Й назавжди пропахли щедро потом, —
Їм таке судилось на віку!


Полісся
Моє Полісся ясночоле,
Я знову кланяюсь тобі,
Твоєму небу, лукам, полю
І вам, озера голубі.
Як я живу? Доріг немало
Сходить одвіку довелось.
Та де б не був, в мені буяло
Тепло і шум твоїх колось.
Твою співучу, щедру вдачу,
Земну красу, буяння трав,
Роздолля нив, любов гарячу
Я назавжди в собі ввібрав.
Живуть в уяві Лишня, Бишів,
Пашківка, Юрівка, Грузька,
Що зроду серцю наймиліша
На дальніх далях і зблизька.
Хіба забудеш ранки сині,
Напругу рук, сердець биття
І злет думок, які й понині
У світле кличуть майбуття.
Є в серці сила, дужа воля,
Шляхи у завтра осяйні,
...Моє Полісся ясночоле,
Дерзай, твори в ці світлі дні!


Краса природи рідного села в кілька останніх десятиліть надихала багатьох місцевих мешканців на створення віршованих рядків. Серед них частий гість літературної сторінки в районній газеті «Ленінська зоря» учениця Ольга Каран:
«Понад дворуким ставком
У Грузькій, у моєму рідному селі,
Весело шумлять 125-літні
Дві ровесниці – верби…»
;
колишній голова місцевого колгоспу Віктор Григорович Ярош:
«Грузьке у зарослях садів,
Тебе ми славим, рідні діти,
Що ти зростило нас усіх.
Дало життя, любов навіки.
Приспів:
Село Грузьке, моє село,
Красу твою ми славим.
Любов завжди в тобі живе,
Якщо ти їй не зрадив.
ІІ
Красою славиться село:
Вишневим цвітом і садами,
Річками, що течуть в Дніпро,
І рибними ставками.
ІІІ
Піснями славиться Грузьке,
Дзвінкими голосами.
Жінки чарівної краси
Із довгими косами.
ІV
Нема красивіших дівчат,
Як у селі Грузькому.
Коли зустрінеш її раз ,–
Не вийде з серця вже ніколи.
V
Моє село, краса душі моєї.
Тебе з дитинства я люблю.
Мої садки і цвіт вишневий,
Грузьке, тобою я живу.

Село – спів ранній солов’їний,
Лани зелені у росі,
Живе тут вся моя родина,
Любов, весна в моїй душі.
VІІ
І в тім селі, у тій красі
Усі любились і кохались,
Але як судиться завжди,
Не всі вони побрались.
VІІІ
І люди щедрої душі
Живуть в селі Грузькому.
Ростять діток, життя пливе
Під сонцем щедрим і з журбою.
ІХ
Моє село і біла хата,
Пташки співають у саду.
І часто згадуємо тата
І маму рідную свою.
Х
Грузьке – це молодість моя,
Щасливі дні дитинства,
Де народився я
І де моя колиска.
ХІ
І мати рідна там моя
Мене душею цілувала,
Казала ніжнії слова,
Руками теплими ласкала.
ХІІ
А батько добрим дуже був,
Простіше того хліба,
Усе добру він научав,
Яка повинна буть людина.
ХІІІ
Село ти наше, з давніх літ
Таке заквітчане та пишне,
І білий ніжний цвіт садів,
І люди добрі, беззахисні
ХІV
Село, ти славне іменами
І Машовців, і Ткаченків.
Багато з них уже немає
І Бабенків, і Свертоків.
ХV
Грузьку прославив Бондаренко,
Який боровсь проти панів.
Тепер живуть прості Букети –
Господарі своїх ланів»
;
вчителька Лідія Артеменко:
«У Грузькому народились мої діти
І ввібрали в себе цю земну красу,
Щоб, торуючи стежки життя, радіти,
Не міняти щастя краплі на росу.
Нас немало, що "загрузли" у Грузькому
Аж по вуха закохавшись в красенів сільських-
Поселились тут, поїхавши із дому,
За плечима маючи лиш запал молодих...»

комбайнер Анатолій Букет:
«І
Коли їдеш по дорозі,
З Козичанки виїжджа,
А Весела Слобода по лівий бік,
Ти побачиш за пригірком,
Що без краю, без кінця
Білі хатки не тускніють
Цілий рік.
Новоселиця, як струнка,
Паралельно їй Франка,
І Петрівський хуторець,
Як по прямій,
Є такі, як та Обирська,
Де жив старий Кузьма,
Коли дощ, то не побачиш ліхтарів.
Приспів :
Ой, Грузька, село велике,
Рідне ти моє село,
Де б я не блукав по світу,
Рідніше тебе не було.
ІІ
Взимку підійдіть до клубу,
Що побачите ви там ? –
Одні хлопці, серед них одне дівча.
Так до березня триває,
Поки сніг лежить в кущах
І по вулицях всі ловлять сторчака.
Та ось літечко приходить,
З ним приходять і жнива,
Усі хлопці на роботі у полях.
Підійдіть в обідню пору
На ставок скупатися –
Да менше дівок
Біля моря на пляжах.
Приспів»
;
Краєзнавець Євген Букет:
"Нове життя, нове тисячоліття
Прийшло в моє село Грузьке:
Яскраве сонячне проміння
Й тепло весняне нетривке,
П’янкі світанки у діброві
І мелодійний спів птахів,
Веселки різнокольорові
І ніжний аромат садків.
Моя душа навіки разом
З природою села Грузьке.
Я називаю її раєм:
Ліс і колосся золоте,
Вода джерельна, черемшина,
І тут живе моя родина…
Це моя справжня батьківщина –
Село Грузьке і Україна".

І це лише уривки з небагатьох віршів, про які знають у селі. Минулого року перелік художніх творів про Грузьке доповнила збірка Є. Букета «Буслів суд. Грузецькі оповідки». А в збірках юних літераторів Макарівщини були надруковані перші проби пера Марини Карпенко і Аї Стеценко.
Грузьке має віднедавна й свій гімн, щоправда досі офіційно не затверджений. Його виконує народний самодіяльний фольклорний ансамбль «Живиця». Написала текст і музику «Гімну села Грузького» багаторічний художній керівник колективу, нині – пенсіонерка Лідія Федорівна Бабенко:
«У Макарівськім краї
Поля, мов водограї,
Із вишневих садів
виглядає Грузьке.
Люди щирі, привітні,
Хлібом-сіллю зустрінуть,
Заведуть до господи,
Розпитають про все.
У Грузькому дівчата
Пахнуть краще, ніж м’ята,
Ну а хлопці неначе
Чорнобривці цвітуть.
Тут безмежні простори,
І пташинії хори
У гаях прибережних
Свою пісню ведуть
Жартівливі, веселі,
До роботи завзяті,
Обробляють земельку
Від зорі до зорі.
Ці завзяті гружчанці
Завжди скрізь устигають,
Щоб святий хліб лежав
Щодня в них на столі
Та прийшов тихий вечір,
Ліг Грузькому на плечі,
І від важкої праці
Засинає село.
В клубі пісня поллється,
Над ставком розіллється,
То відлуння Живиці
Пливе над селом»…

Скорочена версія: Макарівські вісті. - 2010. - 27 серпня. - №34. - с. 5.
Категорія: Статті | Додав: buket (13.08.2010)
Переглядів: 1379 | Рейтинг: 5.0/5 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук і переклад

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гості: 1
Користувачі: 0
© Родина Букетів 2017, всі права захищено